Весілля — один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості (20.09.2021)

 

     Весільні звичаї, обряди та пісні, що творилися народом протягом багатовікової історії, — усе це важливий складник народної культури.
М. Шубравська

Українське весілля — це по-мистецьки вдало скомпоноване й осмислене народне обрядове драматичне дійство з розмаїтим використанням мистецьких жанрів і художньої творчості його учасників, у якому чітко визначені ролі кожного. На весіллі поєднуються дна роди для створення нової сім'ї та продовження роду.

У весіллі задіяні такі учасники:
•    молодий і молода (наречений і наречена, князь і княгиня) — хлопець і дівчина, які одружуються;
•    весільні батьки — батьки молодих;
•    бояри (дружби) — найближчі неодружені друзі молодого;
•    дружки — незаміжні подруги молодої;
•    світилки — дівчата з боку молодого;
•    весільний староста (шафер) — статечний чоловік, який є розпорядником на весіллі;
•    свати — одружені чоловіки, родичі молодого й молодої. Українське весілля складається з обрядових дійств й умовно
поділяється на три основні періоди, кожен із яких має кілька самостійних епізодів: передвесільний, власне весілля, післявесільний.

Передвесільний період поділяється на такі етапи:
•    запити;
•    сватання;
•    оглядини;
•    заручини (змовини).

Запити — це попередня домовленість родичів молодого з батьками дівчини про сватання.

Сватання — обрядова дія, у якій оприлюднюються почуття кохання хлопця та дівчини перед батьками, а також їхні наміри щодо згоди або незгоди на шлюб. Як правило, обрядових пісень під час сватання, що проводилося пізно ввечері, не співали, щоб зберегти його в разі відмови в таємниці. У цьому весільному обряді беруть участь: старости — два поважні, мудрі чоловіки, які добре знали традиції сватання; хлопець і дівчина; рідні або хрещені (названі) батьки дівчини.

 

     Сватів запрошують до хати молодої, де вони кладуть хліб-сіль на знак того, ідо прийшли з добром. Учасники дійства розігрували сцену мисливців (або сцену багатих купців). Під час розмови дівчина стояла біля печі. На знак згоди вийти заміж за парубка, який сватається, мала колупати піч — символ відлучення від родинного вогнища. У хаті на запитання батька: «А що ви за люди і відкіля вас Бог приніс? Чи здалека, чи зблизька?» — старости відповідали притчею-алегорією про «куницю, красну дівицю», яку вони розшукують на прохання князя, а вона забігла на це подвір'я. Після закінчення розповіді ставилося конкретне запитання: «Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?» Коли батьки погоджувалися на одруження, то дівчина виносила рушники, якими старости перев'язували один одного через плече, а молода затикала женихові за пояс хустку.

Батько й мати благословляли молодих. За народним віруванням благословення батьків на шлюб є основним духовним підґрунтям сімейного щастя чоловіка, жінки, дітей. Той, хто просить благословення, за давнім українським звичаєм стає на коліна перед батьками й цілує їм руки. На знак благословення мати доторкає хлібиною схилену голову дитини. Після цієї церемонії старостів частували.

Якщо згоди не було, то батьки молодої статечно відповідали старостам, що на подвір'я ніяка куниця не забігала, а молода виносила гарбуза.

     Оглядини проводяться після позитивного сватання. Батьки хлопця йдуть у гості до батьків дівчини, домовляються про місце, час весілля, весільне вбрання, де будуть жити молоді, про , Гончар, весільний обряд інші матеріальні питання.

Заручини (змовини) відбувалися в молодої, куди приїжджали батьки й родичі молодого. Сходилися подружки нареченої, її родина, сусіди. Часто заручини об'єднувалися зі сватанням. Під час ритуалу заручин дружки співають пісень про тугу молодої, викликану майбутньою розлукою із сім'єю.

     Образ червоної калини, оспівуваної в піснях, на заручинах символізував ті зміни в житті молодої дівчини, що відбудуться після одруження. Весільна пісня «Ой повій, вітре, з яру на пшениченьку яру» — опоетизований монолог дівчини-нареченої та матері про майбутню долю, сповнений материнської тривоги, ніжності, дівочих сподівань щастя:

Там дівчина стояла, цвіт калини ламала.

Цвіт калини ламала, до личенька клала.

—    Щоб я була такая, як калинонька тая.

—    Ой будеш, доню, будеш, як коло мене будеш. 

Ввідійдеш від мене, спаде красонька з тебе,

Із рум'яного лиця, із біленького тільця.

Весілля має такі етапи:
•    запросини;
•    завивання (виття) гільця;
•    випікання короваю;
•    виряджання до шлюбу;
•    посад;
•    покривання молодої;
•    поділ короваю;
•    дарування, комора.

     Наречений зі старшим боярином, а наречена зі старшою дружкою запрошують на весілля кожен своїх родичів і друзів. Для цього беруть спеціально випечені хліби — шишки, або маленькі калачики, які дарують господарям, при цьому промовляють: «Просили батько, просили мати, і я прошу: приходьте до нас на весілля». Не можна запрошувати на весілля людину при випадковій зустрічі, на вулиці.

Обов'язковим на весіллі є завивання (виття) гільця (вільця, древка). Це невелике зрубане деревце — ялина, сосна, вишня, яке приносять бояри, а дружки прикрашають його стрічками, калиною, барвінком, рутою та кольоровим папером. Воно символізує започаткування нової родини. Гільце встановлюють на весільному столі. Цей обряд супроводжувався ритуальними піснями, у яких дружби закликалися до бору по деревце (пісня «До бору, дружечки, до бору»).

 

Завивання гільця відбувалося в дівич-вечір, у п'ятницю перед весіллям. Дівич-вечір — це своєрідне прощання нареченої з дівоцтвом, з подругами. Тоді плели вінок для нареченої та для короваю з калини, барвінку, інших вічнозелених рослин. Цей ритуал називався вінкоплетенням. При виплітанні вінка для нареченої співали: «Ой у місті, місті бубни б'ють, // А в нашім домі гільце в'ють — // Із червоної калини, // Із хрещатого барвінку, //Із запашного васильку...»

 

     Перед весіллям випікали коровай — основний весільний ритуальний хліб, символ достатку молодої сім'ї. Цю роботу виконували жінки-коровайниці, у яких добре склалося сімейне життя; розведених і вдів не запрошували. Коровай випікали з білого борошна, оздоблювали фігурами з тіста у вигляді пташок, квітів і колосків. Замішування тіста, випікання короваю супроводжувалося традиційним ритуалом, обрядовими піснями, у яких висловлювалися доброзичливі побажання молодим бути щасливими й заможними: «Загнічуйте коровай ясненько, // Щоб наш коровай ясен був, // Щоб наш Івашко щаслив був...»

     Обряд розплітання коси молодої відбувався вночі з п'ятниці на суботу після дівич-вечора або в суботу рано. Дівчину садили на вивернутий кожух — символ майбутнього добробуту. Традиційно косу нареченої починав розплітати брат, а потім — мати, сестра, старша дружка і т. д. Після цього косу знову заплітали з різноманітними оберегами: часником, зерном, дорогими монетами, барвінком, рутою, чорнобривцями. Цей обряд безперервно супроводжувався піснями, які виконували жінки й дівчата, як-от популярну в усіх регіонах України весільну пісню «Горіла сосна, палала»: «Горіла сосна, палала,//Під нею дівчина стояла,//Русяву косу чесала.// — Ой коси, коси ви мої, // Довго служили ви мені. // Більше служить не будете, // Під білий велян підете».

Пісню «А брат сестрицю та й розплітає» виконує брат нареченої під час обряду розплітання коси. У пісні відбувається утвердження нового статусу — від нареченої до дружини свого чоловіка — через заперечення — прощання з дівоцтвом: «Вже тобі, сестро, вже, рідненька, //Ягідок не щіпати,// А з хрещатого барвіночку // У віночку не ходити». Традиційні народнопоетичні образи-символи хрещатий бареток, запашний василенько підкреслюють органічний зв'язок наших предків із природою, визначальну її роль у важливих життєвих подіях. Пестлива лексика — ягідки, барвіночок, віночок, васильочок, рученьки, сестриця рідненька — створює особливий настрій, що зворушує кожного.

У суботу вранці розпочинався посад нареченої в її домі в присутності рідні та гостей (у багатьох випадках цей обряд поєднувався з розплітанням коси). На голову нареченій клали весільний вінок — символ шлюбу, вінчання. Ці ритуали мали сумний характер, і під час їх проведення молода повинна була плакати, цьому сприяли журливі пісні дружок, наприклад пісня «Летять галочки у три рядочки»:

Ой всі галочки по лугах сіли,

Зозулька на калині.

Ой всі дівочки на лавках сіли,

Ганечка на посазі.
     Традиційним основним весільним днем здавна була неділя. До шлюбу молоді йшли нарізно: молодий зі старшим боярином, молода зі старшою дружкою. Після вінчання мати заводила дочку за кінець своєї хустки до хати і перед тим, як посадити за стіл, тричі обводила коло столу. Нині мати нареченої пов'язує молодих за руки рушником і обводить навколо столу тричі з метою відігнати все погане, що шкодитиме їхньому спільному життю.

Важливою частиною весілля є покривання. Молодий знімає віночок з молодої. Її покривають хусткою, а вона тричі скидає її. Потім наречену пов'язують хусткою, а вінок (фату, вельон, велян) одягає старша дружка й танцює з нею. Під час покривання виконуються пісні про розлуку з ріднею, розставання з домівкою: наречена прощається з кожним членом родини.

Завершальним символічним етапом весілля є поділ короваю — головна обрядова дія, без якої немислиме українське традиційне весілля. Дружба ріже коровай, а весільний староста або хрещений батько роздає його. Першим до короваю викликають молодих — дають їм середину, потім їхніх батьків, найближчих родичів, друзів, решту гостей. Підошвою з короваю пригощають музик, які витанцьовують із нею. За давньою традицією після отримання короваю кожний в алегоричній формі виголошує побажання молодим, наприклад:
•    Дарую пуд проса, щоб молода не ходила боса.
•    Дарую два рубчики, щоб жили, як голубчики.
•    Дарую плуга й рала, щоб мали сина генерала.
•    Дарую ложку й миску, щоб думали про колиску.

Останньою дією весільного обряду було понеділкування (пропій, перезва, цигани та інші забави) — ушанування ріднею молодих. Пісні, які тоді виконувались, мали застольний характер, чимало з них — сатирично-іронічні, жартівливі.

     Як бачимо, кожна ритуальна дія супроводжувалася весільними піснями, які вчені класифікують залежно від обрядів, порядку виконання під час весілля: до випікання короваю, до виття гільця, до пришивання квітки молодому, до посаду молодих, до покривання молодої, до поділу короваю, до весільних забав. Пісні виконували весільний гурт, хор дружок або світилок, усі учасники родинного обрядового дійства.

Українське весілля - це оригінальна музично-словесна драма, яка має чітко визначену мету — одруження молодої пари, а також режисерів, персонажів, кожен з яких знав свої обов'язки, правила поведінки, словесний супровід. Головні учасники цієї драми, за висловом Ф. Колесси, «...грають подію власного життя».

Елементи народної весільної драми були широко відображені у творах українських письменників. Так, у повісті «Маруся» Г. Квітка-Основ'яненко детально змалював сватання, весілля, використав весільні пісні. П'єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» насичена весільною родинною обрядовістю, тут, зокрема, показано обряд сватання, благословення матері на спільне життя Наталки та Петра.

Додаток до уроку

О. М. Бандура

ОЗНАЙОМЛЕННЯ ДЕВ'ЯТИКЛАСНИКІВ З НАРОДНОЮ ДРАМОЮ

... Величною народною драмою було весілля, якому завжди надавалося серйознішого й важливішого значення, аніж вінчанню в церкві. Воно становило не тільки новий етап у житті молодих, а мало й велике громадське значення як один із заходів продовження життя нації, зростання могутності народу, утвердження його серед інших народів. Водночас весілля було важливим складником національної культури. У ньому відбивалися світогляд, мораль, поетичні уявлення, музичні й артистичні здібності, багатство фантазії трудового народу. У традиційному українському весіллі обряди поєднувалися з драматичними дійствами, пісенними й розмовними партіями, музикою, ігрищами.

Справляли його найчастіше восени, по закінченні польових робіт, коли в селянській хаті були найбільші достатки, адже це родинне свято потребувало великих витрат.

У різних регіонах України в сюжеті весілля є багато як спільних моментів, так і значних відмінностей.

Як і кожний драматичний твір, весілля мало постійний склад дійових осіб: молодий і молода, їхні батьки та "челядь" (учасники та гості). Кожний учасник повинен був добре знати свою роль: що й коли робити, казати, співати. При цьому поряд з усталеними словесними стереотипами та драматичними дійствами відбувалися також імпровізації. У селах завжди були знавці весільного ритуалу, виконавці певних ролей. Без них не відбувалися жодні весільні урочистості.

Батьки шлюбної пари виявляли увагу й пошану до учасників весілля та гостей, любов і піклування до молодят; мати молодої на весіллі ходила смутна (щоб не подумали, ніби вона рада позбутися дочки), плакала при виконанні деяких узаконених звичаєм обрядів. Молода, поки була вдома, мала сумувати, плакати, чим виявляла любов і повагу до своїх батьків, вдячність їм. У хаті молодого, навпаки, вона повинна була виказувати радість, задоволення, щоб не розгнівити свекра і свекруху. Молодий також виявляв повагу до батьків, був привітним до гостей, до всіх учасників дійства. Бояри (дружби) завжди й у всьому підтримували його, захищали в разі потреби; старший боярин разом із сватами (від молодої та молодого) розпоряджався на весіллі. Боярами були нежонаті хлопці, а сватами — статечні й поважні літні люди, які вміли дати всьому лад, розсмішити присутніх дотепним словом, веселою вигадкою. Свахи (свашки) з боку обох родів — заміжні жінки — плели вінки, вбирали гільце, ліпили коровай, співали. Старша світилка запалювала свічку, обвиту пахучим зіллям, вставляла її у хліб на столі або тримала в руці під час обіду й вечері, аж поки старший дружба гасив свічку. Дружки вбирали молоду до вінця, ходили з нею запрошувати гостей на весілля, знімали з молодої вінок і стрічки під час обряду покриття. Усі учасники з боку молодого, які допомагали виряджати молоду в нову сім'ю, називалися приданками.

Весільних "чинів" було по кілька осіб; старші з них — найближчі родичі шлюбної пари.

Весілля — велична народна опера: у ньому завжди були три жіночі хори (дружок, світилок, свах), у деяких місцевостях — один парубоцький. У хорових піснях пояснювався зміст і значення кожного обряду, величалися молодята, їхні батьки та челядники. Часом між хорами спалахували словесні поєдинки жартівливого характеру. Між весільними обрядами хори співали народні пісні різного змісту — застольні, баладні, любовні, козацькі, жартівливі, танцювальні та інші, не пов'язані з весіллям. Чоловіки виконували, як правило, розмовні монологи та діалоги.

Мова пісень і розмовних партій багата на символіку, паралелізми, яскраві епітети й порівняння, пестливі слова, персоніфіковані образи предметів природи, тваринного й рослинного світу. Так, молода порівнювалася із зіркою, ягідкою, ластівкою, сонечком; називалася княгинею, царівною, королівною, панночкою. У звернених до неї піснях звучала й радість з приводу поєднання її долі з коханим, і смуток за привільним дівоцтвом, біль довічного розлучення з рідними. Молодого величали князем, царенком, королевичем, паном, соколом, ясним місяцем.

Весільні пісні численні. Відомий український етнограф і фольклорист П. Чубинський у 1869—1870-х роках записав 1943 весільні пісні, але в народі їх, звичайно, набагато більше.

Обов'язковими учасниками весілля були також музики — невеликі оркестри, найчастіше з двох інструментів (скрипка, бубон) чи з трьох (скрипка, бубон, кларнет або цимбали). Музики акомпанували хорам, грали до танців, супроводжували весільний поїзд.

Весільне дійство поділялося на акти, кількість яких була неоднакова в різних регіонах України. Розглянемо коротко основні з них.

Заручини. Вони відбувалися задовго до сватання — звичайно місяців за два-три. Часом батьки, виходячи з господарських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці. Але найчастіше хлопець, умовившись з дівчиною, сповіщав про це своїх батьків і з рідним дядьком ішов у її сім'ю домовлятися. Коли батьки дівчини згоджувалися на одруження, то домовлялися про час сватання. (У ряді місцевостей заручини відбувалися після весілля). Якщо хлопець був з іншого села, батьки зарученої їхали на оглядини, що є не обов'язковим, але окремим актом весілля.

Потім відбувалося сватання. Воно досить докладно описане в повісті Г. Квітки-Основ'яненка "Маруся", тому в статті немає потреби спинятися на ньому.

Підготовка до весілля могла тривати від кількох днів до трьох місяців (іноді більше). У цей час у сім'ї зарученої готували віно (придане). Обидві родини купували подарунки, різали бичка чи порося, птицю, випікали багато хліба, готували різні страви (їх мало бути до двадцяти), прибирали в хаті, впоряджали садибу. Молода з дружками, молодий з боярами, співаючи пісень відповідного змісту, ходили по селу й запрошували родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, заручена та наречений кланялися господарям, цілували їх руку й говорили: "Просили батько, просили й мати, і я прошу на моє весілля". Ті цілували молодят у голову, бажали щастя й добра, обіцяли прибути. Усіх учасників і гостей бувало 50-60 осіб.

Коровай. Для випікання його запрошувалося від трьох до семи шанованих молодих жінок, які жили із своїми чоловіками в повній злагоді (розведених і вдовиць не брали). Короваї пекли в хаті і молодого, і молодої. Коровайниці приносили борошно, яєчка, горілку, масло. Роботою їхньою керував старший сват: благословляв місити тісто, вливати в нього трохи горілки, бгати коровай, садовити в піч, виймати й виносити в комору.

Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром один аршин (75 см), на який один біля одного наліплювали різні вироби з тіста — шишки, фігури птахів і тварин, квіти, сонце, місяць тощо. Посередині викладалася найбільша шишка, в яку втикали дві або п'ять стулених докупи свічок. Запаливши їх, просили якогось кучерявого (отже, щасливого) хлопця вимести піч віником і посадити коровай дерев'яною лопатою. Разом з короваєм і окремо випікали численні вироби з тіста. Всі етапи виготовлення короваю або здоби супроводжувалися піснями, в яких славилося борошно "з семи хат", вода "з семи криниць", "сім курок", піч (її "золоті плечі"). Закінчивши роботу, коровайниці частувалися і розходилися.

Гільце. У суботу вранці молода зі старшою дружкою скликала дружок і свах вити гільце. Усі сідали за столом, співаючи узаконених звичаєм пісень, прикрашали заготовленими заздалегідь квітами, пахучим зіллям, стрічками, монетами зрізану гілку плодового або хвойного дерева, а на вершечок прив'язували букетик з колосся. Готове гільце втикали у свіжу хлібину, і воно стояло на столі протягом усього весілля. Таке ж гільце звивали бояри в хаті молодого. Обряд прикрашування гільця символізував звивання нової сім'ї. Дівчата сплітали також і віночки або букетики квітів, які потім пришивали до шапок молодого та бояр.

Дівич-вечір — це прощання нареченої з дівоцтвом. У суботу ввечері всі подруги молодої сходилися до її хати. Під троїсті музики вони співали пісень, у яких славили дівочу красу, молодість, привільне життя, висловлювали жаль з приводу розлуки з батьками, родом. У звертанні до матері питали, чи не надокучила їй дочка своїми примхами. Якщо заміж ішла сирота, у піснях запрошувалися на весілля її батьки, а вони "відповідали", що не можуть устати, бо "сира земля на груди налягла". На весіллі у сироти були "посажені" (названі) батьки — близькі родичі. Молода посланцем передавала молодому згорнену й перев'язану стрічками сорочку, яку вона сама пошила й вишила. Цю сорочку молодий мав одягти на весілля. У деяких місцевостях на дівич-вечір приходив і молодий, брав сорочку, а нареченій дарував щось з одежі.

Саме весілля. У неділю вранці молоду готували до шлюбу: брат розплітав і мастив медом косу; дружки прикрашали її стрічками, монетами, вкладали часник (як оберіг від напасті), одягали вінок і вельон (рід фати), вбирали в найкращий одяг. При цьому співали про те, що їхня княгиня дуже гарна, а ще буде й щаслива, славили її нареченого.

Приходив молодий, ставав з нею на рушник (щоб життєва дорога була довга й гладенька); просили батьків благословити їх. Батько знімав з божниці ікону Спаса, мати — Богородиці; тричі хрестили ними шлюбну пару, приговорюючи: "Бог благословляє і я благословляю на щастя, на здоров'я, на довгі роки".

Молодята йшли в церкву вінчатися. Всі учасники весілля, співаючи пісень, рушали за ними. Коли поверталися назад, відбувався обряд зустрічі молодих: батьки виходили напроти них з хлібом і сіллю на рушнику; мати, стоячи на порозі у вивернутому кожусі (щоб посіви були густі, як вовна), обсипала молодих і челядь збіжжям, змішаним з горіхами, цукерками, монетами, насінням (щоб багаті були). Завівши в хату, молодих садовили на посад (місце під божницею) на вивернутий кожух. По праву руку від молодого сідав його рід, по ліву від молодої — її рід.

Світилки запалювали свічки, починалось частування. Хори співали до кожної страви, яку подавали мати й родички, жартівливих пісень: "борщ укипів на льоду", для каші "з помийниці воду брали", курку чи гуску "непатраними давали" тощо. Відбувалися й переспіви між хорами: дружки висміювали бояр за ненажерливість ("півтора вола з'їли, на столі ні кришечки, під столом ні. кісточки") або в крадіжці ("їли юшку, вкрали галушку, сховали в кишеню — дівкам на вечерю"). Хор світилок чи бояр запевняв, що цього не було, бо вони "роду королівського", і висміювали дружок (у них "зуби з редьки", старша дружка "тлуста, як капуста", інші — "кістками торохтять", бо такі худі). Діставалося й сватам ("убогі, безногі, недолугі"), свахам ("сороки на лузі", "свахи-нетіпахи"), світилкам ("шпильки в стіні"). Пісні поважного змісту співали до молодих та батьків.

По обіді старший сват чи боярин подавав молодим хустку, за крайки якої вони бралися, і виводив у двір; за ними йшли всі присутні. Починалися танці, всілякі жартівливі витівки учасників і гостей. Молодий їхав додому ще сам; його зустрічали батьки з хлібом та сіллю, обводили навколо діжі, поставленої посеред двору (щоб завжди був хліб у молодят); мати обсипала сина й бояр збіжжям, змішаним з горіхами, тощо. Зайшовши до хати, частувалися, а потім їхали до молодої, всю дорогу співаючи.

Стоячи на воротях молодої, парубки, "озброєні" палицями, лютнями, голоблями тощо, не пускали поїзжан у двір; починалася боротьба за ворота, але все закінчувалося мирно: молодий частував парубків горілкою або давав гроші, і вони пропускали його у двір. Але на хатньому порозі мусили знову затримуватися. За столом сидів рід молодої, а її, схилену до столу, покривали хусткою, зверху ставили хлібину з дрібкою солі. Починався обряд викупу молодої, яку "продавав" її брат. Відбувався торг.

Потім починалося частування, далі — обмін родин подарунками; матерям — очіпки або чоботи, батькам — шапки, сестрам — черевики, братам — пояси, родичам — хустки, стрічки тощо. Молодятам гості, бояри, свати дарували всілякі предмети, потрібні в господарстві, або гроші, часом — телят, поросят, птицю. Старший боярин виконував обряд роздачі короваю: найбільшу шишку зрізав і давав батькам, вироби з тіста по шматочку — учасникам і гостям, а "підошву" — музикам.

Найдраматичніший момент весілля — прощання молодої з батьками та родом. Вона сама або хор співали пісні-подяки батькові, матері, родичам, а ті бажали їм здоров'я, щастя, достатку. Приданки та бояри в цей час з дозволу старшого старости виносили і вантажили на вози скриню молодої, подушки, перину та всяке начиння. А челядь молодого нишпорила по господі й "крала" для молодого на нове господарство все, що траплялося під руку: макітри, миски, ложки, лопати, курей, ягнят, поросят. Челядь молодої ганялася за ними, відбираюче загарбане. Зчинялася метушня, крики й жартівливі лайки, лящали на все село.

Виводили у двір молодих, молода ще раз прощалася з родом, усі плакали, бажали добра. Старший боярин або сват брав молоду за руку й співав, що тепер плачі їй не поможуть — треба їхати, бо вона вже відрізана від свого роду. Садовили молоду на передній віз, укритий поверх соломи килимом. Молодий кидав їй під ноги курку (щоб була ретельною господинею); злегка бив її арапником, приговорюючи: "Кидай батькові норови, а бери мої", сідав поруч з молодою. Мати молодої брала коней за поводи і виводила за ворота. Хори співали "од'їзної"; за першим возом рушали і поїзжани.

Усю дорогу весільна челядь співала різних пісень. На шляху та біля воріт молодого вже палали снопи, через які поїзжани мали швидко перескочити (відгомін язичницького обряду "очищення вогнем"). У дворі батько й мати молодого зустрічали хлібом-сіллю, вели в хату. Проходячи повз піч, молода кидала туди курку, яку смажитимуть завтра. Знову з піснями, жартами й музикою відбувалося бенкетування, а молодих відсилали відпочивати.

Комора — приміщення, в якому для молодих заздалегідь приготована постіль. Цей звичай був важливим заходом для підтримки в молоді високої моральності, скромності, цнотливості, а для батьків — ніби перевіркою, чи здатні вони виховувати своїх дітей відповідно нормам звичаєвого права. Коли виявлялося, що молода зберегла дівоцтво, її величали в піснях, хвалили батьків, несли в комору печену курку, різні смачні наїдки й напитки.

Коли ж виявлялося, що молода "нечесна", вона мусила терпіти побої і тяжкий глум: суджений та брат били її арапником; хори ганьбили необачну в сороміцьких піснях, замикали до ранку в коморі саму, не давали їсти. Вранці посилали до її родини челядників молодого, які висміювали батьків.

Якщо ж молода признавалася в своєму "гріху" ще до комори або її суджений брав провину на себе й обоє приносили у всіх присутніх пробачення, то, присоромивши молоду в піснях, прощали; але батьків однак, ганьбили.

Покриття — один з найзворушливіших моментів весілля. Воно відбувалося вранці в понеділок. З піснями і примовками дружки знімали з чесної молодої вінок, стрічки й віддавали молодшій сестрі або родичці; горілкою промивали косу; жінки одягали на голову очіпок, пов'язували зверху наміткою або хусткою. Перед покриттям "нечесної" молодої стрічки рвали, вінок кидали долі й топтали ногами.

Перезва. Пізніше весь рід молодого прямував до нових сватів. Після частування дружки мили руки, молитися Богу, за дозволом свата розрізували коровай, привезений від молодого; під спів хорів по шматочку роздавали всім присутнім. Після танців увечері всі розходилися.

В одних місцевостях на цьому весілля закінчувалося, в інших — продовжувалося до наступної неділі.

Циганщина. У вівторок сходилися до хати молодого. Дехто вбирався циганом і циганкою, ворожками, москалями, старцями; чоловіки вдягали жіночий одяг, жінки — чоловічий. Гуртом обходили всіх родичів. Ті, що йшли попереду, випрошували, а хто — за ними, крали борошно, гречку, гусей, курей тощо. Все здобуте таким чином приносили до батьків молодого, продавали одне одному збіжжя, а птицю смажили; на вторговані гроші купували горілку. Вигадкам і витівкам не було кінця. Робилися також вистави окремих ігор-п'єс, найчастіше "Піп і смерть" та "Млин" (виконавці ролей рядилися і гримувалися). У хаті молодого рогачами, кочергами, граблями скородили стіни, обдирали піч (щоб завдати молодій роботи, перевірити її вміння опоряджати житло). На тачку або передок воза (з двома колесами) клали солому, садовили батьків, з піснями, танцями, різними вигадками вивозили їх за село й вивертали в пилюку на дорозі або в найбільшу калюжу.

У різних місцевостях, залежно від весільних звичаїв, авторського чи артистичного обдаровання учасників і гостей подібні витівки були найрізноманітнішими.

В інші дні весільні гості ходили на частування від одних родичів до інших; при цьому гулянки проходили чинно й мирно, але пісні й музики не вмовкали.

Виникнувши ще в первісному суспільстві, весільні обряди та пісні створювалися колективним автором — народом — протягом віків. Кожна наступна епоха накладала на них свій відбиток: текст варіювався, вносились доповнення або скорочення в обрядові дійства, прозові діалоги й монологи, пісенні тексти...

Деякі відомості про давні форми шлюбу слов'ян зафіксовані ще в літописах. Найдавніші записи українського весілля зроблені Г.-Л. де Бошіаном, французьким військовим інженером, що в 1630-1648 роках перебував на службі у польського короля. У книжці "Опис України" він розповів про весільні звичаї та обряди того часу. Один з перших українських фольклористів І. Калиновський, родом із Сумщини, в 1777 році видав окремою книжкою "Описание свадебных украинских простонародных обрядов". У польському журналі в 1805 році надруковано працю галичанина І. Червінського "Сватання, весілля і родини у люду руського на Русі Червоній..." (тобто Галичині). Значно докладніші описи весілля другої половини XIX ст. зроблені П. Чубинським, І. Франком, М. Лисенком, Б. Грінченком.