Хутір - символ українського способужиття; Черевань - уособлення щасливого хуторського життя (09.02.2023)

 

Запорізька Січ

Українська література. 9 клас.

 

Вітаю! Мене звати Анастасія Євдокимова,

і сьогодні ми завершуємо роботу над романом Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

На сьогоднішньому уроці проаналізуємо галерею образів цього роману.

Серед персонажів історичного роману є вигадані герої та реальні історичні постаті.

Долі всіх уплетені в єдиний сюжет, у якому є історична та любовна лінії.

Наше завдання на сьогодні — глибше зрозуміти типажі героїв.

Спершу зʼясуємо, хто такий полковник Шрам.

Він учився в Києві на священника, але після повстання гетьмана Остряниці долучився до козаків.

Цитую: «…гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи,

як іллється рідна йому кров…» (кінець цитати).

З одного боку, він священник, а з іншого — готовий до війни козак.

Шрам постійно згадує, як було добре за часів Богдана Хмельницького,

бо тоді пахар кидав поле, пивовар — броварню, а коваль — кузню, щоб потрапити на Запорізьку Січ.

У ті часи внутрішня потреба багатьох чоловіків різних професій стати захисниками інтересів своєї землі

була високою, тоді всі гуртувалися навколо єдиної ідеї.

Друзі, пропоную перевірити знання разом.

Дайте, будь ласка, відповідь на запитання.

Пантелеймон Куліш пише соціально-історичний роман-хроніку «Чорна рада» під впливом:

А) літопису «Повість минулих літ»;

Б) поеми про козака Енея;

В) поеми «Гайдамаки» Тараса Шевченка;

Г) літописів Самовидця та Григорія Грабʼянки.

Правильна відповідь:

Г, адже Пантелеймон Куліш готує до друку один із літописів

й оскільки на титульній сторінці немає імені автора, то називає його Самовидцем —

той, хто бачив усе особисто, хто був свідком подій.

Можливо, автор літопису Самовидця і герой «Чорної ради» полковник Шрам мають спільні риси.

Проте Шрам, на відміну від Самовидця, не пише власний текст.

Для Куліша образ Шрама більше символічний, аніж реальний.

Найреалістичнішим та найбільш живим персонажем виявляється оповідач,

подібний до автора літопису Самовидця.

Ми можемо почути його голос із-за лаштунків у кількох фрагментах,

зокрема в епізоді в’їзду до Києва.

Він — уважний документатор, споглядач і коментатор.

Тут важливе також питання історіософії та того, кого можна назвати свідком подій.

Чи може бути таким свідком нащадок старшинського роду,

автор історичного роману, який черпає свої знання про минувшину зі свідчень інших?

Адже і козацький літописець, і автор-нащадок старшинського роду мають справу з історичною пам’яттю.

Оскільки Пантелеймон Куліш наслідував традиції історичних романів Вальтера Скотта,

то обовʼязковою була любовна лінія.

У центрі перипетій — красуня Леся Черевань.

Цитую: «Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати:

“У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка” …

Так моєму козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на весь вечір,

дивлячись на чорні дівоцькі брови да на шиті рукава» (кінець цитати).

Петро Шраменко був закоханий у дівчину і мріяв її посватати.

Щойно Шрам із Шраменком прибули на хутір Хмарище,

старий Черевань зауважив, цитую: «Та се ж ти мені жениха привіз» (кінець цитати).

Однак у матері Лесі були інші плани.

Меланія Черевань каже про те, що потрібно чинити за звичаєм предків:

за давньою християнською традицією перед заручинами їдуть у великий храм,

моляться та просять Божого благословення.

Це хитрий план чи дійсно звичай? Обидва варіанти можливі.

Череваниха — мудра жінка, вона не видає всієї правди, адже їй снився сон про майбутнього чоловіка доньки:

він має бути обраним, особливим.

Такого особливого знаходять після служби в Києво-Печерській лаврі,

куди вирушило все товариство з хутора Хмарище.

І ним виявляється гетьман Яким Сомко.

Це давня любовна історія: Сомко носив Лесю на руках, дарував їй золоті сережки і намисто,

а Леся росла закоханою в козака й чекала на одруження.

Мати давно посватала Лесю,

однак це відбулося за спиною батька Череваня.

Оскільки полковник Шрам ще й священник, то його попросили благословити заручини Сомка і Лесі.

Він розуміє, що його Шраменко закоханий,

але це перше, юнацьке, кохання, воно може минути —

він знайде собі іншу або піде в монастир, але змагатися за дівчину із самим гетьманом йому точно не варто.

Якщо Леся уже заручена із Сомком,

то не може заручитися ні з ким іншим, якщо батько потис руку, а священник благословив цю угоду,

то її не можна розірвати.

Тобто Лесі і Шраменку залишається бути лише братом і сестрою, а не парою.

Краса Лесі Череванівни зводить із розуму і козака-характерника Кирила Тура, цитую:

«Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, да для такої дівчини можна покинути і батька, й матір» (кінець цитати).

Ми знаємо розвʼязку: кохання Петра й Лесі долає перешкоди, ні Сомко, ні Тур

не люблять Лесю по-справжньому, лише сміливий і відчайдушний Петро Шраменко.

Фінал любовної сюжетної лінії щасливий — закохані одружуються.

Яким є Кирило Тур?

Він — козак-характерник, володіє чарами: заворожує, лікує, підкорює собі.

Кирило Тур так каже про долю козака, цитую:

«А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю.

Козацька доля в бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати…» (кінець цитати).

Кирило Тур — із низовців, із тих козаків, які постійно перебувають на Січі.

Він — стихія, яка нікому не підкорюється, тому він постійно чинить так, як йому заманеться.

Він захотів, щоби Леся Черевань була його — і все, немає сили, яка здатна його зупинити,

навіть її небажання підкоритися, адже «Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і прийметься».

Він людина дії, людина принципу.

Щойно Леся перестає йому бути цікавою, він готовий рухатися далі.

І в підсумку вирушає в Чорну Гору — територію, де козаки живуть за новим устроєм, де немає строгих січових правил.

 

Тур живе за принципами кодексу лицарської, тобто козацької честі,

тому для нього, як і для його побратима Якима Сомка, по-справжньому важливою є лише козацька взаємопідтримка,

козацьке братерство, те, що в повісті «Тарас Бульба» називається словом «товариство».

Тому коли перед Якимом Сомком постає вибір: дружба з Туром чи кохання до Лесі, то він обирає друга.

Цитую: «Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде» (кінець цитати).

Для досягнення мети козакам варто триматися єдності, бути разом.

Адже настали темні й складні часи, у яких немає простору для романтики, є лише важливі справи.

Яким Сомко ословлює свою головну життєву мету так, цитую:

«Ось нехай лиш господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові,

тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні,

піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів» (кінець цитати).

Представником зовсім іншого козацького характеру був Матвій Гвинтовка.

Одна із зупинок, яку здійснюють персонажі під час своєї подорожі на «чорну раду», —

дім ніжинського полковника Гвинтовки.

Матвій Гвинтовка — суперечлива особистість:

з одного боку, мав за дружину польську панночку — «білолику» Настусю,

а з іншого — був прихильний до ідеї вірності російському цареві.

Гвинтовка казав, цитую:

«Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть.

Моя хата скраю, я нічого не знаю» (кінець цитати).

Гвинтовка стоїть осторонь усіх подій, він не хоче брати на себе жодної відповідальності,

адже його хата скраю — він не причетний до гетьманських міжусобиць.

Він обирає пасивну позицію у вирі суспільних перипетій.

На відміну від полковника Шрама, який усвідомлює свою відповідальність,

він старший і досвідченіший, він готовий їхати і переконувати козаків, докладати зусиль,

боротися за ідеали, в які вірить.

У Гвинтовки немає ідей, немає хребта, він проживає своє розкішне життя і хоче, щоб усі проблеми вирішилися самі.

Ще одна деталь, яка доповнює образ Гвинтовки:

у нього посеред подвірʼя був стовп, щоби кожен, хто приїжджає, привʼязував коня до кільця,

яке відповідає його соціальному статусу.

Як і Матвій Гвинтовка, гетьман Іван Брюховецький (або ж Іванець) чинить так, як зручніше йому.

Політик-популіст, який готовий знехтувати потребами народу,

не готовий мислити стратегічно, який робить так, як зручно йому, і йде на перемовини до московського царя.

Кожен герой роману «Чорна рада» — певний важливий типаж, вірний своєму ідеалу.

Полковник Шрам і Яким Сомко — представники державного ідеалу,

української автономної феодальної держави.

Михайло Черевань, як і Пантелеймон Куліш, убачає щастя в мирному хуторянському житті.

Ідеал для Лесі Черевань і Петра Шраменка — родинна ідилія, а міцна родина — запорука міцної держави.

Для Матвія Гвинтовки найважливішим є його добробут,

тому йому байдуже, кому належатимуть українські території.

Іван Брюховецький належить до політиків-популістів, які багато і гарно обіцяють,

проте не володіють інструментами для реалізації обіцяного.

Кирило Тур — некерована стихія козацтва і лицарства.

В уста Божого чоловіка Пантелеймон Куліш укладає свої думки,

свою світоглядну позицію, адже і автор, і герой знають, яким є майбутнє.

Ще на початку Шрам кличе Божого чоловіка із собою на той берег,

але Божий чоловік знає, що там є свої співці, які гарно виводять під кобзу й бандуру,

але не розповідають правди, як він.

Отже, сьогодні ми завершили аналіз соціально-історичного роману-хроніки Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

Це перший роман нової української літератури і перший український історичний роман.

Роман «Чорна рада» буде актуальним завжди,

адже палітра людських характерів не змінюється,

змінюються лише назви «рад» та локації, на яких вони відбуваються.

«Чорна рада» лишень починає традицію українського історичного роману —

жанру, який допомагає моделювати й аналізувати минуле,

вибудовувати причинно-наслідкові звʼязки та проводити паралелі із сьогоденням.