Урок позакласного читання (13.04.2023)

 

Олеся Мамчич Авторка поетичної збірки „Перекотиболе”, доні Іванки, блогу mamchych.livejournal.com, своїх релігійних пошуків та знахідок, а ще більше – авторка ям, у які падають вірші, сни, тексти.

Знову не збагнуть мене дорослі: Ти б порозумнішала, ачей? О… Серце вибирає не наосліп, Просто в нього інший тип очей. Котрий нам так важко осягнути (Все інакше – в дзеркалі примар). Комин серця зігріває груди, Довгий погляд – то лише димар. Серце палить дрова веселкові, Кличе нас і аж тремтить, ждучи… Тільки ми з його простої мови Надто кепські перекладачі. *** І. Г. Коханий мій залишив квітку Як білий промінь на стеблі А сам пішов на край землі Чи може навіть на край світу І листя падало надбите Йому услід. Не по слідах А трохи повз. І тінь руда Сувору креслила орбіту По тій орбіті йти мені Крізь невимовно марні дні І знають тільки Сили Вищі Якщо, дай Господи, дійду І не впаду, не пропаду – Навіщо йти було, навіщо. *** * * * Про нас ніхто не знав Ми почалися з назв А потім виросли до тіл І вже в тілах – до наших діл З любов’ю стали ми нести Немов дітей – свої хрести І божеволів од журби Усяк, хто хрест в путі згубив. Мар’яна Савка ЗИМОВІ ТІНІ 1. Сніги, як законники білі, Ідуть по нічній стежі. І профілі їх чужі. І губи їх сполотнілі. І слід їм нечутно стелять Примарища хуртовин. Ідуть усі як один До білих незримих келій. Від чорної брами ночі На таці несуть ключі. Під білі тяжкі плащі Ховають серця і очі. 2. Коли зима затяжна Зализує рани, наче Псисько старий, собачим Життя виглядає. Й одна З мертвої ночі рядна Світить у серця ранку, Гріє мене до ранку – Лямпа з твого вікна. 3. Вони зчудовані і сірі, Як давні мури Бернардин. Бо їм призначено по вірі Іти за нами. Та один Спинився просто коло мене Й поклав долоню на плече. Я в очі глянула. Пече Моє поранене рамено. Чого тобі? Я від ходи Швидкої трачу кров і силу. І сірі губи попросили: Я тінь твоя. Ходи. Ходи. 4. Зима. Офелія в саду. Служниця чорна. Діва біла. І доторкається до тіла Розквітла лілія в льоду. Як інкрустація скляна – Фата зі снігу. Очі сині. Різьбить прозорі вії іній. Зима. Офелія сумна. *** ВЕСНА Так, наче все, що спалено на дим, Вертається з вітрами. Сиве око Ще блимає над обрієм блідим. І марить місто спокоєм. І соком, Терпким і сильним, повниться трава З асфальтових вибоїн. І над нами – Чиясь долоня, тепла і жива, З блакитними – крізь пальці – небесами. *** Оксана ЗАБУЖКО ПЕРЕД СВІТОМ Хвилина томління — світанок застиг, наче вираз Страждання на сірім, як постіль шпитальна, лиці. Боронь тебе Боже в цю пору в свічадо дивитись — Тебе там не буде (Натомість в легкім молоці Проступить гортанний і темний розлам коридора — І дивні вогні попливуть звідтіля, з глибини…). Хвилина вагання — мов віко у скрині Пандори Завмерло, підважене: ще нічиєї вини Нема, але є — невідступність тяжкої напасти. Предмети, непевні себе, власний обрис намацують в млі… Хвилина мовчання — іще не прокинулось птаство, І грізно інакшим здається життя на Землі.