Лакі або щаслива Різдвяна історія
– Мамо, мамо, давай купимо ось цього! – смикав маму за пальто дванадцятирічний Максим, коли вони йшли поміж рядами, де продавали тваринок.
– Я ж тобі сказала, що ні. Хто буде доглядати за собакою? Треба рано вставати, виходити з ним на прогулянки, а ми з татом завжди поспішаємо зранку.
– Я буду гуляти, чесне слово!
Жінка озирнулася, подивилася в очі сина. Він скорчив жалібну гримасу. В уяві мами промайнули пошматовані меблі, калюжі в коридорі, шерсть на дивані, і вона ще раз з упевненістю відповіла:
– Ні!
Максим давно мріяв про собаку. Навіть не важливо, якої породи. Бо ж у його друга Вовки є німецька вівчарка, а в Сашка – хаскі. Вони їх тренують, виходять з ними гуляти. А Оксанка в школі постійно показує фото своєї такси Фанні, розказує, яка вона лагідна й розумна. От і Максимові дуже кортіло мати чотирилапого друга, але батьки ніяк не погоджувалися. Обоє працювали зранку до ночі. У них на сина часу не завжди вистачало, а тут собака.
Макс ображено махнув рукою й в повітрі застигло його протяжне «ееееех».
На календарі був грудень. Перший сніг білою пухкою ковдрою застелив землю й вже відчувався справжній прихід зими.
Макс уважав себе дорослим, але потайки написав листа Миколаю й, поспіхом збираючись до школи, лишив його на столі. Лист у яскравому конверті помітила мама, коли заскочила додому на обід. Вона не мала звички брати чужі речі чи читати чужі листи, але тут все було інакше, бо знала, що в цьому році Миколайчиком знову будуть вони з татом, а Миколай має неодмінно знати, що ж Максим попросив у нього під подушку. Мама акуратно розкрила конверт і перше, що побачила: «Святий Миколаю, подаруй мені собаку…»
Вона не дочитала до кінця, похитала головою, акуратно склала листа назад до конверту й побігла на роботу.
У ніч на Миколая Макс страшенно нервував і майже не спав. Лише під ранок йому вдалося трохи подрімати. Тільки почало світати, він одразу схопився і засунув руку під подушку – там було порожньо. Скочив з ліжка, підійняв ковдру, потім знову подушку, але нічого не було. По щоці зрадницьки покотилася сльоза. Хлопчик швидко змахнув її зі щоки й тихо шморгнув. Двері в кімнату прочинилися й зайшли батьки. Мама загадково усміхалася, а тато, одягнений в атласну піжаму, позіхав.
– Ти був чемним хлопчиком? – запитала мама й погладила сина по голові.
– Певно, ні, – важко видихнув Максим і сів на краєчок ліжка.
– А я просто думаю, що твій подарунок не помістився б під подушку, тому він чекає тебе в коридорі.
Очі Макса враз засяяли й він, зірвавшись з місця, хутко вибіг з кімнати. Яким же був його подив, коли він побачив, що у коробці, яка була перев’язана синьою стрічкою, на нього з цікавістю дивилися два чорні ока-ґудзики. Максим тицьнувся обличчям у чорний мокрий ніс свого нового друга й витяг його з коробки. Пес несміливо лизнув його шершавим язиком по щоці.
– Мамо, тату, це найкращий подарунок на Миколая! – скрикнув радісно й міцно притис до себе створіння з обвислими вушками та білою мꞌякою шерстю.
– Це лабрадор. У нього поки немає імені, тому можеш його назвати сам.
– Я такий щасливий, тому нехай буде Лакі.
– Надіюся, щастя не мине швидко й ти будеш за ним доглядати, вигулювати вранці, – строго заявив тато.
– Авжеж! Це мій найкращий друг!
Лакі швидко звик до нового господаря. Вони разом робили уроки, гралися. Макс навіть прокидався раніше, щоб вигуляти улюбленця, хоча зазвичай неохоче вставав зранку.
За тиждень Макс навіть навчив Лакі декільком командам. Коли хлопчик приходив зі школи, собака радо зустрічав його, біг чимдуж до порогу й облизував руки й обличчя. Але не обійшлося без курйозів. Лакі багато шкодив: гриз меблі, робив калюжі на паркеті та на килимку в залі. Та найбільше не любив татового взуття й постійно ховав один черевик в різних місцях. Татові це страшенно не подобалося. Мама ж мовчки витирала калюжі й погрожувала, що замикатиме собаку в клітці, коли їх не буде вдома.
Одного разу вранці в переддень Нового року здійнялася хуртовина. Макс ніжився в теплому ліжку і йому страшенно не хотілося йти на холод. Уже були канікули й хлопцю хотілося довше поспати.
Лакі застрибнув передніми лапами на його ліжко й лизнув щоку, гукаючи друга гуляти. Але Макс укрився ковдрою з головою й відвернувся до ліжка.
– Адаме, я поспішаю, вигуляй Лакі. Нехай Макс ще поспить. Така хуртовина здійнялася, – наспіх одягаючи шубу і застібаючи чоботи, попросила мама.
– Але я на це не підписувався…- намагався заперечити батько, але вхідні двері зачинилися прямо перед його носом.
Лакі вже сидів біля його ніг, тримаючи в зубах повідок. Адам зиркнув на нього з-під лоба, спересердя одяг ошийника, накинув пальто й вони вийшли з підꞌїзду. Задоволений Лакі одразу пірнув у сніг, потім почав ловити сніжинки, які одразу ж танули на його червоному язику.
– Дурний собак, – невдоволено буркнув тато і смикнув за повідок. Лакі впав на спину й заскавчав. – Немає мені коли з тобою панькатися. Справляй свої потреби й хутшіч додому.
Увечері між батьками відбулася серйозна розмова.
– Лідо, ти казала, що Макс бере відповідальність за собаку на себе, – з докором сказав Адам.
– Йому 12 років, він ще не може брати на себе відповідальність повністю.
– То чому я маю це робити? Я точно не хотів цього пса. Мені й без нього клопоту вистачає.
– Тихше, – зауважила Ліда й зачинила двері на кухню. – Макс подорослішає й навчиться бути відповідальним, а поки маємо йому в цьому допомогти. Я теж була проти собаки, але нашому синові потрібен друг, який вчив би його доброті і відповідальності.
– Я бачу, як він вчить відповідальності. До того ж цей собака знову зіпсував мені чергові кімнатні капці.
– Не психуй. Я подарую тобі нові, – усміхнулася Ліда й поцілувала чоловіка в щоку.
Наступного ранку історія повторилася. Макс не виявив бажання вилазити з теплого ліжка, а Лакі вже сидів біля порогу з повідком у зубах. Переборюючи в собі гнів, Адам одягнувся, і вони з Лакі вийшли на вулицю.
То був останній ранок року. Святково вбрані вулиці та вітрини магазинів майоріли мільйонами вогників.
Адам, закутавшись у смугастий шарф, широкими кроками йшов парком. Лакі, висолопивши язика, з усієї сили тягнучи повідок, рвався вперед, на ходу нюхаючи чиїсь свіжі сліди.
– Фу! Дурний пес! – сердито крикнув Адам.
У його голові зрів підступний план. Цей собака ніяк не вписувався в його щоденний розпорядок. Адам взагалі не відчував теплих почуттів до тварин, тому швидко відчепив повідок від ошийника й повернув у бік дому.
Лакі озирнувся, але господаря вже не було. Він декілька разів гавкнув, потім протяжно завив і заскавучав. Знову починалася хуртовина.
– Я тобі кажу, що не знаю, як це вийшло. Пес якось різко побіг і відірвав повідок від ошийника, – виправдовувався ввечері Адам.
Макс голосно рюмсав у себе в кімнаті, а Ліда вже поширювала пости у соцмережах про пошук собаки.
– Все одно я не розумію, як повідок міг відірватися. Він цілий і тримався міцно, – не розуміла Ліда. Вона теж була засмучена.
– Я шукав його, – виправдовувався Адам, – але він швидко дременув і потім як вхурделило. Довелося повертатися додому. Та знайдемо ми вашого пса.
– На вулиці -15. А він ще зовсім цуценя.
-Лідочко, через декілька годин Новий рік. Давай краще на стіл накривати та святкувати, – лагідно звернувся до дружини.
– Щось мені зовсім не святково. Макс он ридає так, що весь підꞌїзд чує. Адаме, ну як ти міг так необережно? – з докором сказала Ліда, встаючи із-за ноутбука і направляючись у бік кухні. – Я накрию стіл, але не знаю, чи буде в нас справжнє свято.
– Та ти й сама того собаку не дуже хотіла.
Ліда озирнулася. Вона прочитала в очах чоловіка байдужість і холод. І аж відсахнулася. Здогадки злякали її.
– Ти що це спеціально це зробив?! – закричала.
– Тихше, Макс почує!
– О, Господи, – вхопилася за голову Ліда, – я знаю тебе 15 років, а таке відчуття, що переді мною стоїть зовсім чужа людина. Мій чоловік такого б не зробив.
– Він псував моє взуття, – намагався виправдатися Адам.
– Не хочу нічого чути. Поверни собаку додому! Негайно!
Адам накинув куртку і вийшов у ніч. На вулиці вже майже нікого не було. Усі сиділи по домівках, накривали святкові столи йчекали дива. Чоловік йшов порожньою вулицею, освітленою ліхтарями. Сніг рипів під його ногами. Десь здалеку чулися голоси, звуки петард. Він і сам вже був не радий, що так вчинив. Треба було раніше переконувати дружину, що пес їм не потрібен. А тепер купа проблем через це.
– Лакііі! Лакііі! – декілька разів голосно погукав Адам, але навколо нікого не було.
Змерзлий і злий він повернувся додому. Ліда сиділа за столом, спершись на лікоть. Макс все ще хникав у своїй кімнаті. Залпи салютів сповістили про початок Нового року.
-Ну зі святом, – винувато сказав Адам в порозі.
Ліда, навіть не поглянувши в його бік, встала із-за столу й пішла у свою кімнату.
Тим часом, прикриваючи вуха лапами і скімлячи, Лакі намагався врятуватися від протяжних звуків салютів. Він забився в куточок за магазином і трусився.
– Ти що не місцевий? – почув чийсь голос і розплющив очі.
Навпроти нього сиділа руда пухнаста істота.
– Няв-няв. Змерз?
– Трооооошки, – зацокотів зубами Лакі. – А ти хто?
– Я тут живу з народженням, он у тому підвалі. Чую, хтось скавчить. Вийшла зі своєї теплої схованки подивитися. То як ти тут опинився? Бачу, що не місцевий. Я тут усіх знаю на районі.
– Я загууубився, – заскімлив Лакі, і з його очей скотилася сльоза. – І змерз. А ще їсти хочу….
– Тихо, малий. Я тут давно живу, знаю, що до чого. Побігли за мною.
Кішка повернула за ріг будинку, потім стрибнула на бетонний парапет і шурхнула в маленьке віконечко.
– Стрибай за мною, – скомандувала, але Лакі зупинився й похитав головою.
– Там високо, я не вмію стрибати.
– От горечко! – з досадою нявкнула й підставила свою пухнасту спину. – Стрибай, та обережно, бо роздавиш.
Лакі скочив у вікно й стрибнув всередину, приземлившись на щось мꞌяке. Кицька нявкнула під його вагою, вилізла з-під нього й почала вилизуватися.
– Шубку мені вимазав. Ці собаки такі неакуратні.
– Вибач, – винувато опустив голову Лакі й не менш винувато додав: – А в тебе немає чого поїсти?
– Он візьми у кутку, – вилизуючи хвоста, сказала кішка.
Лакі понюхав щось йому досі невідоме. Запах був неприємний і різкий. Він зморщив носа і чхнув.
– Що це?
– Щур, – спокійно відповіла кішка. – Ти що ніколи не їв щурів?
– Ні. Я їм спеціальне харчування для собак. Воно продається в магазині.
– От панькане яке! Вибач, такого в мене немає.
– Шкода, – засумував Лакі й поклав голову на передні лапки. – От би чогось смачненького. Добре, що тут хоч тепло.
– Ви ж, домашні, звикли до тепла, ситих обідів. Це вам не дворове життя, – озвалася кицька, теж вмощуючись зручніше.
– А ти давно живеш на вулиці?
– З народження. У мене батьки звичайні, дворові, але кицьки подейкують, що моя прабабця була персидської крові. Звідти й хвіст такий пухнастий.
Демонструючи, кицька постухала хвостом по підлозі.
– А я породистий. Лабрадор. Навіть паспорт є.
Кицька захихикала з іронією, прикриваючи лапкою червоного носика:
– І який сенс з того папірця, якщо ти так само, як і я, безпорідний, грієшся зі мною у підвалі.
– Мене знайдуть. От побачиш. Я випадково згубився, – з надією промовив Лакі.
– Еге ж, випадково, – немов сумніваючись, пробурмотіла кішка. – Я таких випадкових знаєш скільки в своєму житті бачила? Люди візьмуть, пограються, побавляться, а потім викидають на вулицю. Вони ніяк не можуть зрозуміти, що ми – не іграшка на день чи два. Ми живі. У нас теж є почуття.
Кицька відвернула вусату мордочку, і Лакі здалося, що з її очей покотилися сльози. Йому й самому хотілося плакати, а ще більше їсти. У животі бурчало. От би зараз ковбаски чи кісточку.
– Мене звати Лакі, до речі, – пометеляв хвостиком собака. – А тебе як?
– По-різному кличуть: «Брись», «Йди звідси», «Безхатько», «Геть», «Кись-кись». Але ти можеш звати мене Рудею. Я сама себе так назвала. Наче нічого імꞌя.
– Еге ж, – підтвердив Лакі, і вже зовсім знесилений, відчув, як відігрівшись, починає засинати, жалібно поскімлюючи уві сні.
А тим часом Максимко дуже захворів. У нього піднялася температура й він почав марити. Просидівши всю ніч біля ліжка сина, батько не на жарт перелякався за його здоровꞌя. Увесь час Макс кликав собаку.
Ліда з докором поглянула на чоловіка. Адам багато усвідомив у ту ніч. Пꞌять днів Максу було погано. Він відмовлявся від їжі. А температура збивалася ненадовго.
– Сину, вибач мені, що я загубив Лакі, – зі сльозами на очах сказав батько.
– Ти ж не навмисно, – тихо промовив зовсім знесилений Макс.
Адам відвернувся, йому було дуже соромно й він розумів, що має якось виправляти цю ситуацію.
То був Святвечір і чоловік вирішив будь-якою ціною знайти й повернути Лакі додому. Він тепло одягся й вийшов надвір. Уже сутеніло.
Увесь цей час Лакі жив у теплому підвалі. Рудя виявилася справжньою подругою. Вона носила йому смаколики, які знаходила у сміттєвих баках біля ресторану, а вечорами вони довго розмовляли на серйозні теми. Кішка розповідала йому, як вижити на вулиці, рятуватися від тих, хто ненавидить тварин.
– Минулого року одна погана людина отруїла всіх собак, що жили в нашому дворі, – між іншим сказала Рудя, спостерігаючи, як Лакі їсть сосиску, що вона притягла зі смітника.
Лакі ледь не вдавився, почувши цю інформацію. У нього аж задні лапки підкосилися.
– Добре, що є зоозахисники, вони нам допомагають. А ще бабця Валя із сусіднього двору. Вона завжди нам щось смачненьке приносить. Тож не всі люди погані.
Лакі вже умняв сосиску й облизався. Раптом він почув зовсім неподалік знайомий голос:
- Лааакі! Лааакі, – хтось покликав його.
- Це ж тато Макса! – зрадів пес, скочив з місця і заметеляв хвостом, потім почав голосно гавкати.
На ці звуки прибіг Адам. Він зрозумів, що Лакі в підвалі й дуже зрадів цьому. З допомогою жителів будинку йому вдалося витягнути пса. Той облизував обличчя господаря із вдячністю й весело скавчав. Рудя сиділа неподалік, спостерігала, примруживши одне око.
- Я ж тобі казав, що випадково загубився, – радів пес. – Пішли з нами. Будемо разом жити.
- Ні, я не зможу жити в квартирі, люблю свободу й гуляю сама по собі.
- Шкода. Не сумуй, я буду тебе навідувати! – уже віддаляючись, кричав Лакі через плече Адама. – І дякую тобі за все.
Кішка помахала вслід рудою лапкою з рожевими подушечками й стрибнула у віконце підвалу.
Коли Макс почув, що знайшовся Лакі, він зіскочив з ліжка й міцно обійняв друга. Лакі щасливо облизував його й лащився. Навіть температура в хлопця спала.
- Це моє найкраще Різдво, – радів Макс, досі не вірячи, що Лакі разом з ним. – Дякую тобі, тату.
- Це я дякую тобі, сину. Завдяки тобі й Лакі я багато що зрозумів. Добре, що деякі вчинки в своєму життя ми таки можемо виправити. Але краще все ж їх не допускати.
Ліда обійняла й поцілувала чоловіка, потім почухала Лакі за вухом і промовила:
- Ходімо нагодую тебе, мандрівнику. А вам, мої любі, уже час спати. Завтра Різдво.
- Найщасливіше Різдво, – сказав Макс і підморгув. – Правда, Лакі?
Пес гавкнув у відповідь. Тепер щоранку вони всі разом гуляли засніженими вулицями. Тато, мама, Макс, Лакі й пухнаста руда кішка, яка вже чекала їх біля підꞌїзду, щоб першою привітатися й скласти їм компанію.
Дива таки трапляються з кожним із нас. Просто треба в це вірити.
.png)
Немає коментарів:
Дописати коментар