Блог Світлани Філіпчук: Українська література др. пол. ХІХ ст. у контексті розвитку тодішнього суспільства, культури, мистецтва. Особливості реалістичної прози (10.04.2024)

Українська література. 10 клас.

Вітаю десятикласників та десятикласниць на уроці української літератури!

Запрошую вас на заняття,

на яких ми з’ясуємо, якою була література середини ХІХ - початку ХХ століття.

Що впливало на її розвиток, на яких ідеях базувалася і як змінювалася?

Хто вони - найвідоміші імена цього періоду і які теми їх цікавили?

Уявімо, що ми з вами в минулому.

Кінець 50-х – початок 60-х років XIX ст., підросійська Україна,

де відбувалися пожвавлення національного руху та поява громад у Києві,

Полтаві, Чернігові, Харкові та Одесі.

Пригадаймо, що громади – напівлегальні організації культурницького й суспільно-політичного спрямування

національно свідомої української інтелігенції.

Так ось. Ви - громадівець з такою благородною місією.

Як же пробудити національну свідомість українців?

Що б для цього зробили ви?

Тогочасні громади мали свій план:

вони організували роботу недільних шкіл з українською мовою навчання для дорослого населення,

стали видавати журнал «Основа», де публікували художні тексти, праці з історії, етнографії тощо.

Подібні ініціативи не сподобалися російському уряду,

тому влітку 1862 року цар Олександр ІІ наказав закрити недільні школи та журнал «Основа».

У липні 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр,

приводом для ухвалення якого стала поява перекладу Євангелій Нового Заповіту українською мовою.

Валуєвський циркуляр окреслив думку, яку вже більше 150-ти років

намагаються ствердити російські політики. Цитую:

«…ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може,

що наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою,

лише зіпсованою впливом Польщі». Кінець цитати.

Згідно з указом заборонялася публікація релігійних, навчальних і освітніх книг,

дозволялося лише видання текстів художньої літератури.

На початку 70-х років XIX сторіччя національний рух знову пожвавився:

видання збірника «Народні південноруські казки» та 7 томів матеріалів етнографічно-статистичної експедиції

під керівництвом Павла Чубинського.

До речі, пам’ятаєте, хто він - Павло Чубинський?

Саме його текст пісні «Ще не вмерла України…» на музику Михайла Вербицького

згодом стане основою Державного Гімну України.

У 1873 році було створено Південно-Західний відділ Російського географічного товариства,

який видав «Історичні пісні українського народу».

“Але для чого українцям своя культура?” – знову подумали росіяни.

І 18 травня 1876 року імператор Олександр ІІ в німецькому місті Емс ухвалив такий указ:

- заборона видань у Росії оригінальних творів і перекладів українською мовою;

- заборона ввезення українських книжок і брошур, виданих за кордоном;

- заборона театральних вистав, концертів, виконання пісень,

друкування текстів і нот українською мовою;

- закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства

та газети «Київський телеграф».

Українською мовою дозволялося видавати історичні літературні пам'ятки

та художні твори, навчання у початкових школах мало бути лише російською мовою.

Заборони скасували лише 1905 року,

коли Російська академія наук визнала, що українська мова є самостійною та окремою від російської.

Ось так розпочинається процес широкомасштабної русифікації

та поява концепції про «домашню ужитковість» української літератури, де автори орієнтувалися,

головним чином, на селянство - як на носія української мови.

Більшість українських письменників - Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Драгоманов,

Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші - друкували власні твори у приватних видавництвах Галичини,

що перебували під владою Австро-Угорської імперії, або ж, скажімо, у Німеччині та Швейцарії.

У літературі цього періоду переважають епічні прозові жанри,

зокрема роман та повість.

Ключовими стають: соціальна проблематика, відображення народного життя,

конфлікт людини і середовища тощо.

Панівним стилем кінця ХІХ століття стає реалізм.

Реалізм – це мистецький напрям, що характеризується правдивим

і всебічним відображенням дійсності завдяки типізації життєвих явищ.

Яскравим взірцем реалістичної скульптури став пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві

скульптора Михайла Мікешина.

У малярстві реалістичні теми наявні у творчості: Сергія Васильківського, Івана Труша та Миколи Пимоненка.

Характерними ознаками літератури реалізму є:

- усебічне, конкретно-історичне, правдиве зображення типових подій,

героїв у типових обставинах;

- раціоналізм;

- об’єднання типового та індивідуального в характерах героїв;

- характер і вчинки героя вмотивовані практиками повсякдення та соціальним походженням;

- головний конфлікт породжений соціальною несправедливістю;

- перевага розмовної мови в усій її стильовій розмаїтості.

Основними критеріями мистецької вартості художніх творів письменники-реалісти

визнавали об’єктивність і достовірність змалювання дійсності.

На відміну від романтиків, реалісти досліджували не стільки почуття і переживання героїв,

скільки всебічно осмислювали людину та її вчинки.

Яскравими представниками реалізму є: Іван Нечуй-Левицький,

Панас Мирний, Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Старицький.

Про цих та інших митців, їхні життєві долі, перипетії і теми творчості

ми почнемо розмови на наступному нашому уроці,

тому набирайтеся сил і до зустрічі!

Сторінки

вівторок, 9 квітня 2024 р.

Українська література др. пол. ХІХ ст. у контексті розвитку тодішнього суспільства, культури, мистецтва. Особливості реалістичної прози (10.04.2024)

Завдання 1

Завдання 2

Завдання 3

Завдання 4

Завдання 5

Немає коментарів:

Дописати коментар

Контрольна робота