АУДІЮВАННЯ
Дорогий Боже,
Мене звуть Оскар, мені десять років (…).
Одразу хочу тебе попередити, що я ненавиджу писати. Хіба що вже конче потрібно. (…) Я міг би взяти й написати «Мене звуть Яйцеголовий, на вигляд мені сім років, я живу в лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш».
Але якщо я так напишу, це виглядатиме негарно, і я тебе менше цікавитиму. Мені ж потрібно, щоб ти зацікавився.
Лікарня — суперсимпатичне місце, де повно дорослих у гарному настрої, які голосно розмовляють, багато іграшок і рожевих пань, які хочуть гратися з дітьми, а також друзів, які завжди готові прийти на допомогу, як от: Шинка, Ейнштейн або Поп Корн, коротше кажучи, лікарня — це рай, якщо ти належиш до хворих, які радують.
Я ж більше не радую. Відколи мені зробили пересадку кісткового мозку, я добре відчуваю, що більше не радую. Коли лікар Дюссельдорф оглядає мене вранці, моє серце завмирає — я його засмучую…
Думка лікаря заразна. Тепер увесь поверх, медсестри, інтерни і прибиральниці дивляться на мене однаково. Вони сумні, коли у мене гарний настрій, змушують себе сміятися, коли я розказую анекдот. Справді, ми більше не регочемо так, як раніше.
Не змінилася тільки Бабця-Ружа. У будь-якому разі вона, як на мене, надто стара, щоби змінюватися. Окрім того, вона також занадто Бабця-Ружа. Я не пояснюватиму тобі, хто така Бабця-Ружа, Господи, оскільки вона твоя хороша подруга; власне вона й порадила тобі написати (…) Серед жінок у рожевих халатах, які приходять ззовні, щоб якийсь час побути з хворими дітьми, вона найстарша…
Одним словом, зроблена мені пересадка багатьох тут засмутила. Хіміотерапія також, але це не так і важливо, оскільки ми покладали надію на пересадку. Мені здається, що тепер лікарі вже не знають, що ж іще запропонувати, їх аж шкода. (…)
Атмосфера погіршується. Я обговорив це зі своїм товаришем Шинкою. Його справжнє ім'я Ів, але ми називаємо його Шинкою, це личить йому більше, бо він дуже попечений. (…)
— Чому вони прямо не скажуть, що я помру?
Тут Шинка, як усі в лікарні, оглух. Якщо в лікарні вимовити слово «помирати», ніхто тебе не почує. Можеш бути певним — заляже пауза, і розмова перейде на іншу тему. Я провів цей тест з усіма. За винятком Бабці-Ружі.
— Бабцю-Ружо, схоже, що ніхто мені не зізнається, що я помру?
— Чому ти хочеш, щоб тобі про це казали, якщо ти й сам знаєш, Оскаре?
— Бабцю-Ружо, моя операція виявилася невдалою?
Бабця-Ружа не відповіла. У такий спосіб вона сказала «так».
Ми трохи помовчали, просто щоб добре обмізкувати нові думки.
— Чом би тобі не написати Богові, Оскаре?
— А навіщо писати Богові?
— Ти почуватимешся не таким самотнім.
— Не таким самотнім із кимось, хто не існує?
— Примусь його існувати.
Вона нахилилася до мене.
— Щоразу як ти віритимеш у нього, його існування ставатиме вірогіднішим… Якщо будеш наполегливим, він почне існувати у всій повноті. І творитиме для тебе добро.
— Про що ж я йому напишу?
— Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть, міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце нових думок і отруюють тебе…
Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи «так» чи «ні». Це ж нескладно. «Так» чи «ні». Непотрібне закресли.
До завтра, цілую,
Оскар.
P.S. Я не знаю твоєї адреси: як мені бути?
Після прослуховування запропонованого уривка учні/учениці відповідають на запитання до тексту.
Час виконання тестового блоку – до 10 хв.
.png)
Немає коментарів:
Дописати коментар