Запрошую вас на заняття,
на яких
ми з’ясуємо, якою була література середини ХІХ - початку ХХ століття.
Що
впливало на її розвиток, на яких ідеях базувалася і як змінювалася?
Хто вони
- найвідоміші імена цього періоду і які теми їх цікавили?
Уявімо,
що ми з вами в минулому.
Кінець
50-х – початок 60-х років XIX ст., підросійська Україна,
де
відбувалися пожвавлення національного руху та поява громад у Києві,
Полтаві,
Чернігові, Харкові та Одесі.
Пригадаймо,
що громади – напівлегальні організації культурницького й суспільно-політичного
спрямування
національно свідомої української інтелігенції.
Так ось.
Ви - громадівець з такою благородною місією.
Як же
пробудити національну свідомість українців?
Що б для
цього зробили ви?
Тогочасні
громади мали свій план:
вони
організували роботу недільних шкіл з українською мовою навчання для дорослого
населення,
стали
видавати журнал «Основа», де публікували художні тексти, праці з історії,
етнографії тощо.
Подібні
ініціативи не сподобалися російському уряду,
тому
влітку 1862 року цар Олександр ІІ наказав закрити недільні школи та журнал
«Основа».
У липні
1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр,
приводом
для ухвалення якого стала поява перекладу Євангелій Нового Заповіту українською
мовою.
Валуєвський
циркуляр окреслив думку, яку вже більше 150-ти років
намагаються
ствердити російські політики. Цитую:
«…ніякої
особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може,
що
наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою,
лише
зіпсованою впливом Польщі». Кінець цитати.
Згідно з
указом заборонялася публікація релігійних, навчальних і освітніх книг,
дозволялося
лише видання текстів художньої літератури.
На
початку 70-х років XIX сторіччя національний рух знову
пожвавився:
видання
збірника «Народні південноруські казки» та 7 томів матеріалів
етнографічно-статистичної експедиції
під
керівництвом Павла Чубинського.
До речі,
пам’ятаєте, хто він - Павло Чубинський?
Саме його
текст пісні «Ще не вмерла України…» на музику Михайла Вербицького
згодом
стане основою Державного Гімну України.
У 1873
році було створено Південно-Західний відділ Російського географічного
товариства,
який
видав «Історичні пісні українського народу».
“Але для
чого українцям своя культура?” – знову подумали росіяни.
І 18
травня 1876 року імператор Олександр ІІ в німецькому місті Емс ухвалив такий
указ:
-
заборона видань у Росії оригінальних творів і перекладів українською мовою;
-
заборона ввезення українських книжок і брошур, виданих за кордоном;
-
заборона театральних вистав, концертів, виконання пісень,
друкування
текстів і нот українською мовою;
-
закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства
та газети
«Київський телеграф».
Українською
мовою дозволялося видавати історичні літературні пам'ятки
та
художні твори, навчання у початкових школах мало бути лише російською мовою.
Заборони
скасували лише 1905 року,
коли
Російська академія наук визнала, що українська мова є самостійною та окремою
від російської.
Ось так
розпочинається процес широкомасштабної русифікації
та поява
концепції про «домашню ужитковість» української літератури, де автори
орієнтувалися,
головним
чином, на селянство - як на носія української мови.
Більшість
українських письменників - Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло
Драгоманов,
Леся
Українка, Михайло Коцюбинський та інші - друкували власні твори у приватних
видавництвах Галичини,
що
перебували під владою Австро-Угорської імперії, або ж, скажімо, у Німеччині та
Швейцарії.
У
літературі цього періоду переважають епічні прозові жанри,
зокрема
роман та повість.
Ключовими
стають: соціальна проблематика, відображення народного життя,
конфлікт
людини і середовища тощо.
Панівним
стилем кінця ХІХ століття стає реалізм.
Реалізм –
це мистецький напрям, що характеризується правдивим
і
всебічним відображенням дійсності завдяки типізації життєвих явищ.
Яскравим
взірцем реалістичної скульптури став пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві
скульптора
Михайла Мікешина.
У
малярстві реалістичні теми наявні у творчості: Сергія Васильківського, Івана
Труша та Миколи Пимоненка.
Характерними
ознаками літератури реалізму є:
-
усебічне, конкретно-історичне, правдиве зображення типових подій,
героїв у
типових обставинах;
-
раціоналізм;
-
об’єднання типового та індивідуального в характерах героїв;
-
характер і вчинки героя вмотивовані практиками повсякдення та соціальним
походженням;
-
головний конфлікт породжений соціальною несправедливістю;
-
перевага розмовної мови в усій її стильовій розмаїтості.
Основними
критеріями мистецької вартості художніх творів письменники-реалісти
визнавали
об’єктивність і достовірність змалювання дійсності.
На
відміну від романтиків, реалісти досліджували не стільки почуття і переживання
героїв,
скільки
всебічно осмислювали людину та її вчинки.
Яскравими
представниками реалізму є: Іван Нечуй-Левицький,
Панас
Мирний, Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Старицький.
Про цих
та інших митців, їхні життєві долі, перипетії і теми творчості
ми
почнемо розмови на наступному нашому уроці,
тому
набирайтеся сил і до зустрічі!
“Скажи
мені, що ти слухаєш, і я скажу, хто ти”
Саме так
вважає професор Адріан Норт,
британський
вчений, який дослідив відповідність між характером людини
і стилем
музики, яку вона слухає.
Любителі
класики чи опери – інтроверти, креативні та легкі в спілкуванні.
Прихильники
репу – товариські та впевнені,
а слухачі
попмузики – працьовиті екстраверти.
Якщо
полюбляєш джаз і блюз – «привіт», творче мислення та дружність.
А ось фанати року
можуть
похвалитися надзвичайно великим творчим потенціалом.
Спробуймо
і ми з вами охарактеризувати людину,
про яку
будемо говорити сьогодні,
ознайомившись
із мелодією, що була йому до душі.
Людвіг ван Бетховен «Appasionata».
Це
улюблена мелодія одного з класиків української літератури.
З його
характеристик – пунктуальний, прискіпливий, самотній.
Незалежно
від погоди завжди носив парасольку,
критикував
тогочасний правопис і закликав,
що
«писати треба так, як люди говорять».
А ще в
умовах тотальної заборони української літератури
до останнього відстоював її.
Наш
сьогоднішній автор – Іван Нечуй-Левицький,
про
життєву й творчу долю якого ми й дізнаємося далі.
Іван
Нечуй-Левицький народився 1838 року на Київщині,
в містечку Стеблеві.
Батько
Івана був священиком, збирав народні пісні та обряди,
мав вдома
багато праць з історії України.
Мати -
ніжна та чутлива натура, померла, коли Іванові було 13 років.
Усе життя
Левицький шукатиме жінку,
схожу на
неї, але так і не знайшовши, житиме одинаком.
Початкову
освіту Іван здобув у сільській школі,
далі
навчався в духовному училищі при Богуславському монастирі,
там
опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови.
З 1853
року Іван навчається в Київській духовній семінарії,
після
завершення якої певний час учителював у Богуславі,
а 1861
року став студентом Київської духовної академії,
яку
закінчив зі ступенем магістра богослов’я.
Духовна
кар’єра не дуже цікавила Івана Левицького,
тому він
обирає не рясу, а вчителювання:
спочатку
викладає словесність у Полтавській духовній семінарії,
потім – у
польських гімназіях Коліша, Седлеця та Кишинева.
Іван
Нечуй-Левицький стає членом «Київської громади»,
учасники
якої проводили лекції, літературно-музичні вечори
й аматорські вистави,
збирали й
видавали фольклорно-етнографічні, історичні,
та археологічні матеріали.
1874 року
вийшов у світ роман «Хмари», а згодом – «Маруся Богуславка»,
«На
Кожум’яках», «Микола Джеря», «Бурлачка,
«Старосвітські батюшки та матушки».
У той
самий час Іван Нечуй-Левицький пише працю «Про непотрібність великоруської
літератури
для
України та слов’янщини», в якій порушує питання української ідентичності,
історичного
розвитку української мови та її тогочасних заборон.
Цитую:
“Наше
будуще в чужих руках, але… і в наших!
Україна
мусить домагатися права свої національності,
свого
язика в усіх школах і в громадянській жизні,
в
адміністрації, права вільної преси, права заводити усякі наукові
й суспільні товариства…”.
1884 року
І. Нечуй-Левицький йде у відставку та переїжджає до Києва.
Живе «тихим одноманітним життям»
й
присвячує себе виключно літературній праці.
Згодом
критик Сергій Єфремов напише, що автор «жив тільки літературою
і заради літератури.
Поза
літературою не було у нього нічого».
У 1876
році вийшла друком праця «Світогляд українського народу»,
у якій
письменник ділиться думками про народні традиції,
міфологію та історію.
Упродовж
1899-1914 рр. Іван Нечуй-Левицький надрукував
восьмитомне видання своїх творів,
разом із
Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм,
став
перекладачем першої україномовної Біблії,
яка
вийшла друком у Відні 1903 року.
У
1913–1914 роках побачила світ «Граматика української мови»
Івана
Нечуя-Левицького у двох частинах,
де автор
розглянув синтаксичні норми української мови,
виклав
відомості про речення та його різновиди,
проаналізував
просте та складне речення.
Останні
роки життя Нечуй жив у будинку на вулиці Пушкінській,
мав
чіткий графік дня, принципово не вживав алкоголю
й завжди
лягав спати о десятій вечора.
Навіть із
власного ювілею пішов спати,
не
дослухавши вітальних промов, чим неабияк здивував усіх своїх гостей.
Мав він і
визначений маршрут щоденної прогулянки,
яку ми
всі можемо повторити, охопивши вулиці Пушкінську,
Ярославів
Вал, Січових стрільців, провулок Бехтерівський,
вулицю
Володимирську та Володимирську гірку,
потім до
фунікулера й назад Хрещатиком додому.
Помер
класик української літератури 1918 року.
Поховано
його на Байковому цвинтарі.
Літературну
діяльність І. Нечуй-Левицький розпочав у 60-тих роках ХІХ ст.
"Іван
Левицький – се великий артист зору, се колосальне,
всеобіймаюче
око України” – так писав про нього І.Франко.
У
жанровій палітрі автора є оповідання, повісті, романи,
новели,
п’єси, нариси, есе, критична публіцистика,
а на
сторінках творів - всі верстви населення України:
інтелігенція
та духовенство, поміщики та купці, селяни та робітники.
Одним із
найвідоміших творів автора стала повість «Микола Джеря»,
про яку
І. Франко сказав: «Історія всього українського селянства
в ту
важку епоху, написана в однім широкім образі».
Це
життєва одіссея українського селянина,
який
тікає від кріпацького ярма в степи Чорномор’я,
конфліктує
з визискувачами-капіталістами, царським судом,
зазнає
нових бід уже пореформеного ладу.
В
оповіданні «Рибалка Панас Круть» герой теж через соціальні негаразди
несе тяжкий життєвий хрест:
панське свавілля й бідність змушують постійно міняти місце проживання,
а на
старість, ставши рибалкою,
він
знаходить заспокоєння й виявляє поетичний хист своєї душі.
Повість
«Старосвітські батюшки та матушки» розповідає про побут,
мораль і
звичаї священників та їх родин,
які за
статусністю були чи не найголовнішими в селі,
але не найправеднішими.
Українську
історичну прозу І. Нечуй-Левицький збагатив романами
«Князь
Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський».
У цих
творах письменник широко змальовує бурхливі часи в історії України —
народні
повстання ХVІІ ст., добу Хмельниччини й
період,
що настав
після смерті Богдана Хмельницького.
33 роки
Іван Семенович жив у Києві,
тому
писав не лише про сільську тематику, але й власне життя жителів нашої столиці:
"Київські прохачі", "Афонський пройдисвіт",
"Хмари", "Апокаліпсична картина Києва".
Скажімо,
у романі «Хмари» (1874) І. Нечуй-Левицький змалював історію двох поколінь
інтелігенції
та одним із перших порушив проблему тотальної тогочасної русифікації.
Головна
думка твору втілена в образі хмар,
які
символізують темні сили, що прагнуть знищити будь-які
вияви
українського культурно-освітнього життя.
Як
відомо, імперська політика росії була спрямована на
денаціоналізацію
української молоді та знищення нашої культури.
Цитую автора:
«…Усі
студенти говорили московським язиком,
і рідко
траплялося почути співучу, м'яку розмову українську…
В
Братськім монастирі, в давній славній академії панував
чужий
великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди...
Все давнє
українське лежало десь глибоко під землею,
рядом з могилою Сагайдачного…».
Кінець цитати.
Є у
творчості Івана Семеновича п'єса про життя на Подолі – "На
Кожум'яках",
яку
пізніше за згодою автора переробив Михайло Старицький.
Комедія
"Панська губа, та зубів нема (За двома зайцями)"
стала
великим надбанням українського театрального мистецтва.
У 1999
році на Андріївському узвозі головним персонажам картини Прісі Прокопівні
та
Свириду Голохвастову був встановлений пам'ятник
за
проєктом архітектора Володимира Скульського.
Ось такий
він Іван Нечуй-Левицький.
Український
письменник, етнограф, фольклорист, педагог та перекладач.
Наступного
уроку ми з вами детальніше розглянемо один з його текстів
про
однооку істоту (і це буде не Циклоп),
причини
сімейних сварок та як стара й суха груша
стала
каменем спотикання в одній родині.
Дякую за
увагу!
До
зустрічі!
.png)
Немає коментарів:
Дописати коментар